В українському мовознавстві другої половини ХХ – початку ХХІ ст. спостерігаємо зростання наукового інтересу до проблем стилістики. Збільшується кількість праць, присвячених вивченню не лише традиційного об’єкта стилістики – мови художньої літератури, а й дослідженню загальних питань стильової диференціації мови, аналізу функціональних стилів. Це дало підстави авторам академічного видання “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” зробити висновок, що лінгвостилістика в 70-ті роки ХХ ст. “стала одним із плідних напрямків українського мовознавства” [I: 121, с. 12]. Виокремившись у самостійну галузь наукового вивчення мови у 50–60-ті роки ХХ ст., лінгвостилістика виявляє тісний зв’язок з історією літературної мови, культурою мови, семасіологією, історією національної культури, а також із психологією, соціологією.
Розвиток в українському мовознавстві: Структурний курс лінгвостилістики
У зв’язку з тим, що в ХХ ст. нагромаджено значний фактичний матеріал із практичного мовностилістичного аналізу, виникає потреба теоретичного узагальнення – визначення основних понять стилістики, методів лінгвостилістичних досліджень. Цього вимагає й змінена картина бачення мови, визначення її як об’єкта дослідження не лише лінгвістики, а й інших суспільних наук. Осмислення проблем стилістики безпосередньо пов’язане з філософією мови, з актуалізацією психологічного напрямку в мовознавстві. Саме цей напрямок превалює в сучасній науці про мову, хоч як назвемо цю галузь пізнання – функціональною, комунікативною, антропоцентричною, когнітивною, прагматичною чи будь-якою іншою лінгвістикою. Змінивши структуралістський підхід до мови, коли остання розглядається сама в собі і структура одиниць нижчого рівня детермінує структуру одиниць вищого рівня, власне, переорієнтувавши структурний аналіз на розкриття закономірностей зв’язку мови й мислення, на пізнання різновидів комунікативних стратегій, в яких важливу роль відіграє категорія оцінки з її неодмінним національно-культурним компонентом, сучасне мовознавство зосереджує увагу на пізнанні мовної і концептуальної картини світу. У цій науковій парадигмі важлива роль відводиться стилістиці. До 60–70-х років ХХ ст. можна говорити про розвиток лінгвостилістики в межах інших галузей мовознавства, зокрема лексикології, граматики, а також історії літературної мови. З одного боку, стилістична характеристика мовних явищ доповнювала опис лексичної, граматичної системи літературної мови, а з другого – виявляла такі структурно-функціональні ознаки мовних одиниць, які потребували осмислення в нових категоріях наукового пізнання мови. Саме в цей період виникає потреба розмежування практичної і загальної (теоретичної) стилістики. Перша орієнтована на практичне удосконалення мови, вибір мовцем найдоцільніших форм спілкування у різних суспільних сферах, на засвоєння мовних норм, друга – на обґрунтування поняття мовного стилю, стилістичної системи національної мови, загалом – визначення сутності стилістичних категорій в лінгвоукраїністиці.
Дослідження стилістичного синтаксису та граматики: аспекти та взаємозв’язки
У праці “Нариси з загальної стилістики сучасної української мови” І. Г. Чередниченко розрізняє загальну стилістику як “вчення про виражальні мовні засоби і використання їх у різних стилях і стилістичних колоритах мови” та часткові стилістики, “призначені для висвітлення питань окремих стилів” [I: 133, с. 12]. Автор використовує термін лінгвостилістика з відповідним оцінним коментарем – роботи з так званої “лінгвостилістики” [I: 133, с. 12] і накреслює перспективи розширення об’єктів лінгвостилістики: “ще немає досліджень історії становлення і розвитку стилів української мови, не зроблено конкретного визначення методів стилістичного дослідження; відсутнє розмежування лексичного, граматичного і стилістичного аналізу явищ мови” [I: 133, с. 12]. Однак і сама праця І. Г. Чередниченка, й наступні дослідження підтвердили існування в лінгвоукраїністиці передусім стилістики мовних засобів (мовних ресурсів) або рівневої стилістики, яка, оперуючи одиницями конкретних мовних рівнів (лексичного, граматичного, словотвірного) і застосовуючи власне стилістичні методи дослідження, репрезентує опис стилістичної системи української мови.
З кінця 70-х років ХХ ст. лінгвостилісти зосереджують увагу на дослідженні сучасних функціональних стилів в аспекті історії української літературної мови. Спираючись на засадниче положення про те, що історія літературної мови – це історія її стилів (функціональних і експресивних), дослідники прагнуть визначити тенденції в розвитку стильової норми мови художньої літератури (поезії, прози, драматургії), публіцистичних, наукових, офіційно-ділових текстів. Аналіз здійснюється переважно за методикою опису мовних рівнів, а також встановлення співвідношення між функціональними та експресивними стилями.
Теоретична лінгвостилістика охоплює такі питання, як сутність категоріальних понять стилів і стилістичне в мові [I: 123], визначення основ мовної експресії [I: 131], встановлення диференційних ознак функціональних стилів, співвідношення загальнолітературної і стильової норми, історична змінність книжних і розмовних стилів, а також книжності і розмовності мовних засобів, роль історичної, архаїчної, діалектної, просторічної, жаргонної лексики як стилістичних категорій, виявлення стилістичного компонента в семантиці словотвірних, граматичних одиниць, тобто обґрунтування об’єктивного існування категорій стилістичного синтаксису, стилістичного словотвору, стилістичної морфології, фразеології, лексикології.
Досліджуючи специфіку власне синтаксичного і стилістичного аналізу граматичних одиниць, В. І. Кононенко наголошує: “Відмінності між стилістичним синтаксисом і власне синтаксисом стосуються не самих одиниць вивчення, не об’єкта дослідження, а аспекту їх розгляду, виділення в семантико-структурній організації висловлення виразово-смислових і експресивних моментів, взаємодії синтаксичних і стилістичних норм” [I: 63, с. 118]. При цьому дослідник застерігає, що завдання стилістичного синтаксису не можна зводити до аналізу синонімічних (паралельних, варіативних) побудов чи до виявлення омонімічних, антонімічних, полісемічних конструкцій, тобто до встановлення парадигматичних відношень між синтаксичними одиницями. Комунікативний аспект синтаксису передбачає врахування лінійних, синтагматичних зв’язків між одиницями синтаксису, взаємодію між об’єктивними і суб’єктивними чинниками мовного вираження. Стилістичний синтаксис не обмежується структурами, що виходять за межі речення, наприклад, надфразними єдностями, періодами тощо.
Сучасні методи аналізу синтаксичних структур української мови
Кожний функціональний стиль активізує певні синтаксичні структури залежно від комунікативної мети. Проте їхня стилістична маркованість помітна на тлі нейтральних засобів вербалізації думки, а також у контексті змісту цілісного тексту.
Відомо, що стилістично марковані лексичні, фразеологічні одиниці мають спеціальні позначки в словнику, так само вирізняються стилістичним забарвленням певні морфологічні форми, словотвірні засоби. Для відповідної стилістичної кваліфікації синтаксичних структур треба враховувати не лише їх формальну синтаксичну структуру, а й лексичне наповнення цієї структури, тобто комунікативну інтенцію висловлювання. Остання охоплює ситуацію спілкування, наміри мовця, оцінку суспільно узвичаєного типу висловлювання, визначеного розвитком літературної мови й виробленими стилями спілкування.
У другій половині ХХ ст. кожне конкретне дослідження структурних одиниць української мови (лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних) містить, як правило, завершальний підрозділ, присвячений описові стилістичних функцій розгляданої одиниці в мові: вивчення функціонування будь-якої мовної структури не може обійтися без кваліфікації стилістичних значень, виявлення особливостей використання мовного засобу в практиці спілкування. У загальному контексті опису структури української мови відзначаємо наявність праць, об’єкти яких – художні й нехудожні тексти – виступають джерельною базою для отримання результатів, що мають поповнити реєстри зафіксованих структурних одиниць літературної мови певного періоду. Що давнішого періоду історії літературної мови стосується досліджуваний текст, то менша ймовірність релевантної стилістичної інтерпретації виявлених фактів. Варто зауважити, що вибір для наукового дослідження тексту, який належить до давніх періодів розвитку літературної мови, потребує знання історичної норми, всього культурноісторичного контексту, в якому побутував цей текст, розуміння співвідношення між тогочасними функціональними та експресивними стилями [I: 107, с. 73–81] тощо. Однак сучасний дослідник мимоволі накладає на бачення давньої мови систему сучасної мови, при цьому зіставлення відбувається на рівні підсвідомості. Тому навіть фіксація певних форм, лексем, фразем, конструкцій у конкретних пам’ятках становить науковий інтерес і не потребує обґрунтування застосовуваних методів, тоді як фіксація лексем, форм, конструкцій у текстах, що належать до різних функціональних стилів сучасної літературної мови, передбачає застосування специфічних інтерпретаційних методів.
Залишити відповідь